Богослуження розпочалося у венедиктинській базиліці святого Ансельма, з якої учасники молитви пройшли покаянною ходою до базиліки Святої Сабіни, що при головному осідку отців домініканців. Там Святіший Отець очолив Святу Месу, під час якої здійснив обряди Попільної середи.

«Період Чотиридесятниці – це сприятливий час для того, щоб виправити дисонуючі акорди нашого християнського життя та прийняти завжди нову, радісну й сповнену надії вістку про Господню Пасху. Церква в своїй материнській мудрості пропонує нам звернути особливу увагу на те, від чого наше віруюче серце може остигнути та заржавіти», – сказав Папа на початку проповіді, підкреслюючи, що «спокуси, на які ми наражаємося, є різноманітними».

Як зауважив Святіший Отець, кожен з нас знає труднощі, які мусить долати. Й боляче спостерігати за тим, як «підносяться голоси, які користаючи з болю та невпевненості», сіють зневіру, плодом якої є «апатія та покірливість». «Зневіра, апатія та покірливість – це демони, які припікають та паралізують душу віруючого люду. Великий Піст – це цінний час, аби демаскувати ці та інші спокуси, аби дозволити нашому серцю знову пульсувати згідно з биттям Ісусового серця», – сказав він, додаючи, що вся ця літургія «проникнута такими почуттями», в якому відлунюють три слова, призначені «розігріти серце віруючого», якими є «зупинися», «поглянь» і «повернись».

«Зупинися трохи, облиш це збудження та позбавлений сенсу поспіх, який лишень наповняє душу гіркотою відчуття, що ніколи нікуди не доходимо. Зупинися, облиш цей обов’язок жити в постійному прискоренні, що розсіває, ділить та знищує час сім’ї, час дружби, час дітей, час дідусів і бабусь, час безкорисливості, час для Бога», – сказав проповідник, заохочуючи також призупинити необхідність похизуватися перед іншим, бути на виду, забуваючи про цінність внутрішнього світу та зосередження.

«Зупинися трохи перед зверхнім поглядом, зневажливим мимолітним коментарем, який зроджується через забуття ніжності, милосердя й пошани до зустрічі з іншими, особливо – з найслабшими, пораненими, а також тими, що занурилися в гріх та помилку. Зупинися трохи перед жаданням все контролювати, все знати, все спустошувати, яке зроджується із того, що забуваємося про вдячність за дар життя і за чимало одержаного добра», – вів далі Святіший Отець, закликаючи також зупинитися перед «оглушливим гамором», через який «забуваємо про плідну й креативну силу тиші» й перед «розпалюванням безплідних почуттів», які зроджуються із замкненості та жалю до себе самого, спонукаючи забувати про необхідність «виходити назустріч іншим, щоб розділити тягарі й страждання».

«Зупинися трохи перед порожнечею миттєвого, моментального та одноразового, що позбавляє нас коріння, зв’язків, цінності шляху та вміння постійно прямувати вперед. Зупинися. Зупинися, аби дивитися та споглядати!» – закликав Папа, переходячи до наступного аспекту:

«Поглянь. Поглянь на знаки, які не дають погасити любов та підтримують полум’я віри й надії. На живі обличчя ніжності й доброти Бога, Який діє серед нас. Поглянь на обличчя наших сімей, які день за днем з неабиякими зусиллями ставлять на те, щоб прямувати вперед і, серед нестач і труднощів, не полишають жодної спроби, спрямованої на те, щоб зробити свою домівку школою любові».

Святіший Отець заохотив поглянути на обличчя, які ставлять перед нами виклик, на обличчя дітей і молоді, наповнені майбутнім і потенціалом, які є «живими паростками любові й життя, що завжди ставлять високі цілі серед наших жалюгідних й егоїстичних обрахунків». Поглянути також на обличчя похилих віком, що є «носіями пам’яті» та «обличчям дієвої Божої мудрості».

«Поглянь на обличчя наших хворих та багатьох людей, які ними опікуються, обличчя, які в своїй слабкості та служінні нагадують нам, що цінність кожної людської особи ніколи не може применшуватися до питання обрахунків чи корисності. Поглянь на розкаяні обличчя багатьох людей, які намагаються надолужити за свої помилки і хиби, й починаючи від своєї нужди та болю, боряться за те, щоб перемінити ситуацію та прямувати вперед», – вів далі проповідник, додаючи:

«Поглянь і споглядай обличчя Розіп’ятої Любові, Яка сьогодні з хреста не перестає бути носієм надії, рукою, простягненою до тих, які почуваються розп’ятими, які відчувають у своєму житті тягар поразок, розчарування та ілюзій. Поглянь і споглядай конкретне обличчя розп’ятого Христа, розп’ятого з любові до всіх без виключення. Всіх? Так, усіх!».

Як зауважив Папа, дивитися на Христове обличчя – це повне надії заохочення на цей період Великого Посту, аби «перемогти демонів зневіри, апатії та покірливості». «Зупинися, поглянь і повернися. Повернися до дому свого Отця. Без страху повернися до жадаючих і розпростертих обіймів свого Отця, багатого милосердям, Який тебе чекає», – сказав він, переходячи до третього слова:

«Повернись! Без страху: це слушний час для того, щоб повернутися додому, до дому “мого Отця і Отця вашого” (Ів 20,17). Це час, аби дозволити Йому доторкнутися до свого серця… Залишатися на дорозі зла – це лише джерело ілюзії та смутку. Істинне життя – це щось цілком відмінного, й наше серце добре про це знає. Бог не втомлюється і ніколи не втомиться тримати Свою руку простягненою. Повернися без побоювань, аби зазнати цілющої та примирливої Божої ніжності. Дозволь Господеві оздоровити рани гріха та здійснити пророцтво, дане нашим праотцям: “Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне” (Єз 36,26). Зупинися, поглянь і повернись!»

Джерело: uk.radiovaticana.va

За словами Вселенського Архієрея, піддавшись спокусам, які кожен без винятку переживає, людина потребує Божої благодаті, щоб не ховатись від Нього, як це зробили Адам та Єва в едемському саду, але попросити прощення для того, щоб піднятись з гріха та прямувати далі вперед. Також і до Спасителя підступив диявол із спокусами, як про це розповідають нам святі євангелісти, однак, Христос не відповідає на них Своїми особистими словами, але словами Святого Письма, словами Божими. Якщо людина входить у діалог з дияволом, то падає у гріх та зіпсуття.

Сатана наближається до людини з привабливими пропозиціями, намагаючись привернути її увагу та цікавість. Але його єдиною метою є обманути особу, адже він – це брехун і батько брехні. Привернувши угаву Єви, диявол зацікавив її до діалогу. В ході розмови він обманом, крок за кроком, добився свого – схилив людину до гріха. Маскуючи гріх у щось добре, злий дух намагається у діалозі переконати людину в тому, що те, що він пропонує, не є чимось поганим, а навпаки, корисним та добрим: «Це неправда, що це зло. Це добрий плід, скуштуй його, він смачний»! Такою є стратегія сатани.

Проповідник зазначив, що кожен із нас має спокуси гордості, марнославства, пожадливості, жадібності, а диявол намагається, переш усього, привернути нашу увагу і розпочати діалог, а потім переконати нас у тому, що його пропозиції не є злом, не є гріхом… Крок за кроком, він добивається свого, якщо людина замість того, щоб молитись, розмовляти з Богом, починає діалогувати із сатаною. А після гріхопадіння Адам та Єва ховаються від Господа, натомість, потрібно благодаті, щоб повернутись, розкаятись та попросити вибачення.  

Серед іншого Глава Католицької Церкви підкреслив, що великі упадки розпочинаються із маленьких провин. Сьогодні ми часто говоримо про корумпованих посадовців та високоповажних осіб, про життя яких довідуємось із газет. Однак, корупція, зіпсуття розпочинається з малого, іноді, від того, що комусь замість одного кілограма, обваживши, дали 900 грам, тощо. Здавалось би дрібничка, але ні, адже саме таким чином людина входить у діалог з дияволом, що потім призводить до великих тяжких упадків.

Закінчуючи проповідь, Святіший Отець підсумував: «Під час спокуси не слід входити у діалог, але потрібно молитись словами: «Допоможи, Господи! Я слабкий. Я не бажаю ховатись від Тебе». Це є мужність, це означає перемогти. Коли ти починаєш діалогувати, до погано закінчиш, будеш переможений. Нехай Господь дасть нам благодать і супроводжує нас у цій сміливості, а якщо нас обмануто спокусою через нашу слабкість, то нехай Він дасть нам мужність підвестись та йти вперед. Саме для того й прийшов Ісус, саме для того»!

Урочистість Господа Нашого Ісуса Христа Царя Всесвіту увінчує літургійний рік та цей Святий Рік милосердя. Євангеліє, у дійсності, представляє нам царську достойність Ісуса саме на вершині Його діла спасіння, і чинить це у несподіваний спосіб. «Христос Божий, вибраний, Цар» являється без могутності та слави: Він – на хресті, де більше здається переможеним, ніж переможцем. Його царственність є парадоксальною: Його троном є хрест, Його корона – з тернини, у Нього немає скіпетру, а вкладено у руки тростину, Він не носить розкішний одяг, Його позбавлено ризи; Він не має блискучих перстнів на пальцях, але руки, пробиті цвяхами; Він не має скарбниці, а проданий за тридцять срібняків.

Воістину, Ісусове царство не від світу цього; але саме в ньому, як каже святий апостол Павло у другому читанні, знаходимо відкуплення й прощення. Тому що величчю Його царства не є могутність від світу цього, але Божа любов, здатна досягнути й оздоровити кожну річ. Задля цієї любові Христос понизився аж до нас, замешкав у нашій людській немічності, відчув найнижчі умови нашого стану: несправедливість, зраду, покинення, Він зазнав смерть, поховання, зшестя до аду. Таким чином, наш Цар вийшов аж до країв всесвіту, щоб обійняти і спасти кожну живу істоту. Він не засудив нас, і навіть не здобув, Він ніколи не порушив нашої свободи, але став дорогою через смиренну любов, яка все пробачає, в усьому надіється, все зносить. Лише ця любов перемогла й далі перемагає наших великих ворогів: гріх, смерть, страх.

Сьогодні, дорогі брати й сестри, проголошуємо цю особливу перемогу, якою Ісус став Царем віків, Господом історії: звершив це єдиною всемогутністю любові, яка є Божою природою, Його життям, що не матиме кінця. З радістю розділяємо красу того, що маємо своїм царем Ісуса: Його володарство любові перемінює гріх у благодать, смерть у воскресіння, страх у довіру.

Але замало вірити в те, що Ісус є Царем всесвіту та центром історії, не вчинивши Його Господом свого життя: все це є марним, якщо ми особисто не приймаємо Його, якщо не приймаємо Його спосіб царювання. В цьому нам допомагають постаті, представлені нам сьогоднішньою Євангелією. Крім Ісуса бачимо три постаті: люд, який споглядає, група, що стоїть під хрестом, розіп’ятий поряд з Ісусом злочинець.

Насамперед, люд: Євангелія розповідає, що він «стояв і споглядав». Ніхто не сказав жодного слова, ніхто не наблизився. Люди стоять здалека, дивлячись на те, що діється. Це той самий люд, який у своїх потребах громадився навколо Ісуса, а тепер утримує дистанцію. Перед обставинами життя й нашими нездійсненими очікуваннями, також і ми можемо мати спокусу триматися здалеку від царственності Ісуса, не приймати до кінця згіршення Його смиренної смерті, що викликає неспокій у нашого «я», викликає незручності. Віддаємо перевагу тому, щоб залишатися за вікном, стояти осторонь, аніж наблизитися й ставати ближніми. Але святий люд, що має Ісуса Царем, покликаний наслідувати Його життя конкретної любові; кожен повинен щодня запитувати себе: «Чого від мене вимагає любов, куди вона мене веде? Яку відповідь даю Ісусові своїм життям?».

Бачимо також другу групу, яка складається з різних осіб: провідників народу, солдатів, розбійника. Всі вони висміюють Ісуса. Провокують його: «Спаси себе!». Це гірша спокуса від спокуси люду. Вони спокушають Ісуса, як це чинив диявол на початку Євангелії, аби Він зрікся царювання по-Божому й вчинив згідно з логікою світу: зійди з хреста і знищ ворогів! Якщо Ти Бог – покажи Свою силу й верховенство! Ця спокуса є безпосереднім нападом на любов: «спаси себе самого»; не інших, а себе. Переважає “я”, своя сила, власна слава та успіх. Це найжахливіша спокуса, перша й остання в Євангелії. Але перед обличчям цього нападу на Свій спосіб буття, Ісус нічого не говорить, не реагує. Він не захищається, не намагається переконувати, не чинить апологію Своєї царськості. Він, радше, й надалі любить, прощає, переживає момент випробування згідно з волею Отця, впевнений у тому, що любов принесе плоди.

Аби прийняти царськість Ісуса, ми покликані боротися з цією спокусою, зосередити погляд на Розп’ятому, аби ставати дедалі вірнішими. Скільки-ж то разів, натомість, також і між нами тривають пошуки задовільних забезпечень, пропонованих світом. Як часто ми спокушувані зійти з хреста. Сила притягання з боку влади й успіху здавалася нам легкою та швидкою дорогою для поширення Євангелія, забуваючи у поспіху про те, як діє Боже царство. Цей Рік милосердя заохотив нас відкрити головне, повернутися до суттєвого. Цей час милосердя кличе нас споглядати на справжнє обличчя нашого Царя, яке сяє у Пасці, наново відкривати молоде й прекрасне обличчя Церкви, яке сяє тоді, коли є гостинним, вільним, вірним, убогим в засобах та багатим у любові, місійним. Милосердя, провадячи нас до серця Євангелія, закликає нас відмовитися від звичок та звичаїв, які можуть чинити перешкоди служінню Божому царству, шукати свій орієнтир лише у постійній та смиренній царськості Ісуса, а не в пристосовництві до непостійних царств та змінних потуг кожної епохи.

В Євангелії зустрічаємо ще одного персонажа, найближчого до Ісуса, розбійника, який просить Його, кажучи: «Ісусе, згадай про мене, коли ввійдеш у своє царство». Ця особа, просто споглядаючи на Ісуса, увірувала в Його царство. Не замкнулася у собі, але зі своїми помилками, своїми гріхами і нещастями звернулася до Ісуса. Він просив, аби про нього згадали, і зазнав Божого милосердя: «Сьогодні будеш зі мною в раю». Як тільки ми даємо Йому можливість, Бог відразу згадує про нас. Він готовий повністю й назавжди викреслити гріх, бо Його пам’ять не записує скоєне зло і не зважає постійно на зазнані кривди, як наша. Бог не має пам’ять гріха, але пам’ять про нас, про кожного з нас, Своїх улюблених дітей. Вірить, що завжди можливо розпочати все наново, підвестися…

Просімо також і ми дар цієї відкритої та живої пам’яті. Просімо благодаті ніколи не зачиняти двері примирення й прощення, але вміти переступити через зло та непорозуміння, відкриваючи кожен можливий шлях надії. Як Бог вірить в нас, виходячи далеко за наші заслуги, так само й ми покликані вливати надію та давати шанс ближнім. Бо якщо навіть і зачиняються Святі Двері, завжди залишаються навстіж відчиненими істинні двері милосердя, якими є Христове Серце. Із пробитого боку Воскреслого до кінця віків випливають милосердя, утішення та надія.

Численні паломники пройшли через Святі Двері, і не зважаючи на інформаційний гамір, відчули смак великої Господньої доброти. Дякуємо за це і пам’ятаймо, що ми були огорнені милосердям, щоб зодягнутися у почуття милосердя, щоб самим ставати засобами милосердя. І далі спільно прямуймо цим нашим шляхом. Нехай нас супроводжує Пресвята Богородиця, Яка також була біля хреста, де породила нас, як ніжна Мати Церкви, Яка бажає всіх зібрати під Своїм покровом. Вона бачила під хрестом, як добрий розбійник отримав прощення та прийняла Ісусового учня за Свого сина. Вона – Мати милосердя, Якій ввіряємося: жодна наша ситуація, жодна наша молитва, представлена перед Її милосердними очима, не залишиться без відповіді.

Джерело: uk.radiovaticana.va

Проповідь Святішого Отця під час Святої Меси у Таборі Милосердя — остання проповідь Папи на польській землі.

Дорога молоде,

ви прибули до Кракова на зустріч з Ісусом. А Євангеліє нам сьогодні говорить саме про зустріч між Ісусом та одним чоловіком, Закхеєм, у Єрихоні (Лк 19, 1 10). Ісус не обмежився там тільки викладенням наук або привітанням когось, але — як каже Євангеліст — хотів пройтися містом (в. 1). Іншими словами, Ісус прагне наблизитися до життя кожної людини, пройти до кінця нашу дорогу, аби Його життя і наше життя насправді зустрілися.

Таким ось чином відбувається ця найбільш дивовижна зустріч, саме з ним, Закхеєм, старшиною «митарів», тобто збирачів податків. Закхей був, таким чином, заможним співпрацівником зненавиджених римських окупантів; він був визискувачем свого народу, кимсь, хто через свою погану репутацію не міг навіть наблизитися до Вчителя. Але зустріч з Ісусом змінила його життя, як це було — і може бути щодня — у випадку кожного з нас. Закхеєві, однак, довелося подолати певні перешкоди, аби зустріти Ісуса, щонайменше три. Також і нам вони можуть щось сказати.

Першою з них був низький зріст: Закхей не міг побачити Вчителя, бо був низенький. Також і нині нам може загрожувати, що ми будемо стояти задалеко від Ісуса, бо нам здається, що ми «не доростаємо», бо маємо занизьку думку про себе. Це велика спокуса, яка стосується не тільки самооцінки, але зачіпає також і віру. Тому що віра нам каже, що ми — «діти Божі і насправді ними є» (1 Йн 3, 1): ми були створені на Його образ; Ісус зробив нашу людську природу своєю, а Його Серце ніколи не відмежується від нас; Дух Святий хоче в нас мешкати; ми покликані до вічної радості з Богом! Ось наш «вигляд», ось наша духовна автентичність: ми — возлюблені діти Божі, ми завжди ними є. Отож зрозумійте, що брак сприйняття самих себе, життя в незадоволеності й негативне мислення означають брак визнання нашої найправдивішої сутності: це якби відвернутися в інший бік, коли Бог хоче, щоб на мені спочив Його погляд, і це якби хотіти згасити мрію, яку Бог живить щодо мене. Бог нас любить такими, які ми є, і жоден наш гріх, вада чи помилка не зроблять так, щоб Він змінив свою думку. Для Ісуса — Євангеліє показує це — ніхто не є гіршим і далеким, немає людини без значення, але всі ми возлюблені й важливі: ти — важливий! А Бог розраховує на тебе з огляду на те, ким ти є, а не через те, що ти маєш: у Його очах нічого не вартує, як ти одягнений чи якою мобілкою користуєшся, чи слідкуєш за модою — важливий ти сам. У Його очах ти цінний, а цінність твоя — безконечна.

Коли нам у житті трапляється, що ми прицілюємося занизько замість високо, то нам може допомогти ця прекрасна правда: Бог вірний у своїй любові щодо нас, ба навіть непоступливий. Нам допоможе думка, що Він любить нас більше, ніж ми любимо самих себе, що Він вірить в нас більше, ніж ми віримо в себе, що завжди «уболіває» за нас як найстійкіший фанат. Завжди чекає на нас із надією, навіть коли ми замикаємося у своїх смутках, постійно копаючись у зазнаних кривдах і минулому. Але прив’язаність до суму не гідна нашого духовного вигляду! Це насправді якийсь вірус, що заражає і блокує все, що замикає великі двері, який робить неможливим розпочати все заново, новий старт. Бог, однак, непоступливий у надії: Він завжди вірить, що ми можемо підвестися, і не здається, коли бачить нас пригаслими і без радості. Ми ж бо завжди залишаємося Його возлюбленими дітьми. Пам’ятаймо про це на початку кожного дня. Варто, аби ми щоранку казали у молитві: «Господи, дякую Тобі за те, що любиш мене; зроби так, щоб я закохався у своє життя!» Не у свої вади, які мають бути виправлені, а в життя, яке є великим даром: це час, щоб любити й бути любленим.

Закхей мав і другу перешкоду на шляху до зустрічі з Ісусом: сором, що паралізує. Ми можемо лиш уявляти, що відбулося в серці Закхея, перш ніж він виліз на сикомору — йому довелося провести внутрішній бій: з одного боку, добра цікавість, аби пізнати Ісуса, а з другого — ризик страшенної незручності. Закхей був публічною особою; він знав, що,  намагаючись вилізти на дерево, він, очільник, владна людина, стане посміховиськом в очах усіх. Тим не менше, він подолав сором, оскільки цікавість до Ісуса була в ньому сильніша. Ви знаєте, що діється, коли якась людина стає настільки приваблива, щоб аж закохатися в неї: тоді навіть може статися, що ви охоче робите те, чого би ніколи в житті не зробили. Щось таке сталося і в серці Закхея, коли він відчув, що Ісус для нього настільки важливий, аж він зробив би для Нього все, бо тільки Він міг його витягнути з сипких пісків гріха й незадоволеності. Отож він здолав той сором-паралізатор. Як каже Євангеліє, Закхей «побіг уперед», «видерся», а потім, коли Ісус його покликав, — «зліз із поспіхом» (вв. 4.6). Він ризикнув і взяв участь. Також для нас це становить таємницю радості: не гасити прекрасної цікавості, але брати участь, включатися, аби життя не було замкненим у шухляді. Перед Ісусом не можна сидіти, чекаючи зі складеними руками; Тому, хто да нам життя, не можна відповісти якоюсь думкою або звичайним СМС!

Дорога молоде, не соромтеся віддати Йому все, а особливо слабкості, труднощі та гріхи у сповіді: Він спроможний здивувати вас своїм прощенням і миром. Не бійтеся сказати Йому «Так» з усім ентузіазмом серця, відповісти Йому великодушно, піти за Ним! Не дайте знечулити собі душу, але прагнуть до прекрасної любові, яка вимагає також і зречення та сильного «ні» допінгові успіху за будь-як ціну, й наркотикові мислення тільки про себе та свою вигоду.

Після низької зовнішності й сорому-паралізатора є ще третя перешкода, з якою Закхей мусить змагатися, але вже не в собі, а довкола себе. Це буркотливий натовп, який його спершу блокував, а потім критикував: Ісус не повинен входити до його дому, додому грішника! Як же тяжко насправді прийняти Ісуса, як тяжко сприйняти «Бога, багатого милосердям» (Еф 2, 4). Вам можуть ставити перешкоди, стараючись, щоб ви повірили, ніби Бог — далекий, суворий і не надто чутливий, добрий до добрих і поганий до поганих. Тим часом Отець наш робить так, що «Його сонце сходить над добрими і поганими» (Мт 5, 45) і заохочує нас до істинної відваги: щоб ми були сильніші за зло, люблячи всіх, навіть наших ворогів. Із вас можуть сміятися, бо ви вірите в лагідну і смиренну міць милосердя. Не бійтеся, а подумайте про слова цих днів: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт 5, 7). Вас можуть осуджувати, що ви мрійники, бо вірите в нове людство, яке не погоджується на ненависть поміж народами, не розглядає державні кордони як перешкоду і зберігає свої традиції без егоїзму та ворожості. Не знеохочуйтеся: з вашою усмішкою та відкритими обіймами ви проголошуєте надію і стаєте благословенням для єдиної людської родини, яку ви тут так добре представляєте!

Того дня натовп засудив Закхея, поглянув на нього згори вниз; Ісус же, навпаки, зробив щось зворотнє: споглянув на нього вгору (в. 5). Погляд Ісуса виходить поза вади й бачить особу; він не затримується на злі з минулого, але передбачає добро у майбутньому; не погоджується на замкненість, але шукає шляху єдності й спілкування; посеред усіх він не затримується на тому, що видиме, але дивиться на серце. У цьому погляду Ісуса ви можете звершувати розвиток іншого людства, не чекаючи на аплодисменти, але шукаючи добра заради нього самого, і радіючи, що зберегли серце чисте і смиренне та провадите мирну боротьбу за чесність і справедливість. Не затримуйтеся на поверхні речей і не довіряйте світовим літургіям видимості, «макіяжу» душі, аби здаватися кращими. Натомість добре інсталюйте з’єднання стабільніше, серце, яке невтомно бачить і переказує добро. І цю радість, яку ви дармо отримали від Бога, задарма давайте (пор. Мт 10, 8), бо багато хто на неї чекає!

Послухаймо врешті слів Ісуса до Закхея, які здаються сказаними до нас самих сьогодні: «Закхею, притьмом злізай, бо Я сьогодні маю бути в твоїм домі» (в. 5). Ісус сьогодні скеровує до тебе те ж саме запрошення: «Сьогодні Я маю затриматись у твоїм домі». Ми могли би сказати, що Всесвітній день молоді розпочинається сьогодні й триватиме завтра, удома, бо віднині Ісус хоче нас зустрічати там. Господь не бажає залишитися тільки в цьому прекрасному місці або у приємних спогадах, але хоче прийти до твого дому, бути присутнім у твоєму щоденному житті: в навчанні й перших роках праці, і дружбі та почуттях, у планах і мріях. Як же Йому подобається, щоб усе це було принесене Йому в молитві! Як же сильно Він уповає, що посеред усіх щоденних контактів і чатів на першому місці буде золота нитка молитви! Як же Він прагне, щоб Його Слово промовляло до кожного твого дня, аби Його Євангеліє стало твоїм і було твоїм «навігатором» на життєвих дорогах.

Ісус, просячи, щоби міг увійти до твого дому, як зробив це у випадку з Закхеєм, називає тебе на ім’я. Твоє ім’я дороге Йому. Ім’я Закхей мовою тих часів прикликало спомин Бога. Довіртеся пам’яті Бога. Його пам’ять — то не «жорсткий диск», який реєструє і записує всі наші дані, а чуле і співчутливе серце, яке постійно радіє, усуваючи всілякі сліди зла. Спробуймо тепер і ми також наслідувати вірну пам’ять Бога та стерегти добро, яке отримали у ці дні. В мовчанні згадаймо цю зустріч, підтримуймо пам’яттю присутність Бога і Його Слова, пригадуймо собі голос Ісуса, який називає нас на ім’я. Давайте так помолимося в мовчанні, згадуючи, дякуючи Господу, який ту забажав із нами зустрітися.

Джерело: CREDO

«Ми не прийшли у світ, щоб вести вегетативний спосіб життя, провівши його на дивані, але щоб залишити в світі слід», навчаючи великих цього світу «будувати мости братерства». Таке послання для молоді залишив Папа Франциск під час однієї з центральних подій СДМ – молитовного чування, яке ввечері у суботу, 30 липня 2016 р., зібрало, згідно з даними організаторів, на «Полі Милосердя» поблизу Кракова один мільйон шістсот тисяч юнаків і дівчат.

У рамках чування прозвучали три свідчення молодих людей з різних кінців світу та їхні запитання, і саме на їхні слова, промовляючи до учасників молитовної зустрічі, посилався Святіший Отець. Своїм досвідом віри і надії поділилися Ренд із Сирії, Міґель з Параґваю, та польська дівчина Наталя, які розповіли про досвід переживання війни, про життя, врятоване з тенет наркотичної залежності та про Боже милосердя, що може промовити до серця, яке два десятиліття не мало нічого спільного з Церквою.

Промовляючи після зворушливих свідчень, Папа зазначив, що для присутніх на «Полі Милосердя», що походять з різних кінців світу, «біль, війна, які переживають численні юнаки й дівчата, вже не є чимось анонімним, новиною з преси, але мають ім’я, обличчя та історію». Деякі ситуації нам можуть здаватися далекими доти, доки ми не доторкнемося до них, але коли «встановлюємо контакт з життям, з конкретними життями не за посередництвом екранів, то стається щось сильного: всі ми відчуваємо заохочення прилучитися», – зауважив Святіший Отець, заохотивши молодь молитися за тих, які страждають від наслідків війни.

«Ми не хочемо перемагати ненависть більшою ненавистю, насильство – більшим насильство, терор – більшим терором. Наша відповідь цьому світові у стані війни має ім’я, вона називається братерством, її ім’я – приязнь, спільність, родина. Ми радіємо з приводу того, що походимо з відмінних культур та єднаємося в молитві. Нашим найкращим словом, нашою найкращою промовою буде єднання в молитві», – сказав Наступник святого Петра, запросивши юнаків і дівчат взятися за руки та під час хвилини молитовного мовчання покласти перед Богом різні свої та своїх ровесників проблеми.

Після хвилини молитовної тиші Святіший Отець зазначив, що під час неї йому на думку прийшов образ апостолів, зібраних в день П’ятидесятниці. Того дня вони були «зачинені зі страху», який «опанував їх». Але прийшов Святий Дух, спонукавши їх «до пригоди, про яку вони ніколи не мріяли».

За словами Наступника святого Петра, щось схожого бачимо в житті людей, які поділилися свідченнями. «Страх і тривога, які породжує усвідомлення того, що вийшовши з дому, хтось може вже більше не побачити своїх найдорожчих, страх не почуватися цінованим та любленим, страх не мати більше шансу. Вони розділили з нами той самий досвід, що мали апостоли», – сказав Папа, додаючи, що такий стан веде до замкненості та скованості. І тоді «бракує простору для зростання, для мріяння, для творення».

Але, за словами Святішого Отця, в житті існує ще страшніший параліч, який не завжди легко розгледіти. Він народжується тоді, коли хтось «плутає ЩАСТЯ з ДИВАНОМ». Тобто, коли хтось вважає, що для щастя вистачить почуватися в зручності, спокої та безпеці. «І саме такий «диван-щастя» є, мабуть, мовчазним паралічем, який може принести великі знищення, який може найбільше зруйнувати молодість», – сказав він, пояснюючи, що «коли ми стаємо приспаними», хтось жвавіший, але, можливо, не найдобріший, вирішуватиме про наше майбутнє. І для багатьох «простіше та зручніше мати заколисану молодь», яка плутає щастя з диваном.

У цьому контексті Глава Католицької Церкви наголосив, що ми не прийшли у цей світ, аби вести «вегетативний спосіб життя», але для того, щоб «залишити слід». «Коли обираємо зручність, – сказав він, – плутаючи щастя зі споживанням, то платимо дуже високу ціну: втрачаємо свободу». Отож, не лише наркотики, за його словами, «вчиняють нас невільниками».

«Друзі, Ісус є Господом ризику, Господом, Який завжди виходить за межі. Ісус не є Господом комфорту, безпеки та зручності. Щоб іти за Ісусом, потрібна доза сміливості, слід прийняти рішення поміняти диван на пару взуття, яке допоможе виходити на шляхи, про які ти ніколи не мріяв і навіть не думав, на шляхи, які можуть відкрити нові горизонти, здатні заражати радістю, яка народжується з Божої любові, радістю, яка залишає у серці всі жести і наставлення милосердя. Виходьте на дороги, слідуючи за “безумством” нашого Бога, Який навчає нас зустрічати Його в голодному, спраглому, нагому, хворому, в приятелеві, який зазнав лиха, в ув’язненому, в біженцеві та мігрантові, в самотньому сусідові. Виходьте на шляхи нашого Бога, Який заохочує нас бути політичними діячами, мислячими особами, соціальними аніматорами. Який спонукає нас думати про солідарнішу від цієї економіку. В усіх середовищах, в яких перебуваєте, Божа любов запрошує нас нести Добру Новину, приносячи своє життя в даром Йому та ближнім. А це означає бути сміливими, це означає бути вільними», – сказав Святіший Отець.

Як зауважив далі Наступник святого Петра, хтось може подумати, що згадані завдання стосуються лише окремих вибраних. «Так, це правда, – відповідає він, – а цими обраними є всі ті, які готові розділити своє життя з іншими. Подібно до того, як Святий Дух перемінив серця учнів у день П’ятидесятниці, що були паралізовані, Він це вчинив також з нашими друзями які поділилися свідченнями», – сказав Папа, додаючи, що перетворення починається, коли усвідомлюємо, що Бог від нас чогось чекає.

«Час, який переживаємо, не потребує диванної молоді, але взутої молоді, навіть більше, взутої у кросівки. Наш час приймає лише гравців основного складу, для резервістів не залишилося місця. Сьогоднішній світ вимагає від вас стати головними діячами історії, тому що життя завжди є прекрасним, якщо хочемо його прожити, завжди, коли бажаємо залишити слід. Історія сьогодні вимагає від нас захищати нашу гідність і не дозволити, аби інші вирішували про наше майбутнє», – сказав Святіший Отець, наголошуючи, що Господь Бог бажає вчинити, аби «наші руки перемінилися в знаки примирення, сопричастя, творення».

Тому, хто заперечуватиме, говорячи, що є слабким та грішником, хто сумнівається, що може щось зробити, Наступник святого Петра відповідає: «Коли Господь нас кличе, Він не думає про ким ми є, про те, якими ми були, що робили чи перестали робити. Навпаки, в той момент, коли нас кличе, Він дивиться на те, що ми зможемо зробити, на ту всю любов, яку ми здатні передати іншим. Він завжди робить ставку на майбутнє, на завтра. Ісус тебе спрямовує за горизонт, а не до музею. Тому, друже, сьогодні Ісус посилає тебе, кличе тебе залишити твій слід в житті, слід, яким буде позначена історія, твоя і багатьох».

Підсумовуючи, Папа зауважив, що нам легше зосереджувати увагу на тому, що нас ділить, спонукаючи думати, що «замкнутися є найкращим способом захиститися». «Сьогодні ми, дорослі, – додав він, – потребуємо вас, щоби ви навчили нас, як це чините сьогодні, співжити у відмінностях, в діалозі, розділяючи багатокультурність не як загрозу, але як можливості». Святіший Отець закликав юнаків і дівчат навчити старше покоління, що «легше будувати мости, ніж зводити стіни», та вимагати від нього «ступити на шлях братерства».

Джерело: uk.radiovaticana.va

«Петро побіг до гробу» (Лк 24,12). Які думки могли хвилювати розум і серце святого Петра, в том час, коли він біг? Євангелія розповідає нам, що Одинадцятеро, між якими був Петро, не увірували свідченню жінок, їхньому пасхальному звіщенню. Навпаки, «ці слова здавалися їм порожньою вигадкою» (Лк 24,11) У серці Петра, отже, гніздився сумнів, супроводжуваний багатьма негативними думками: смуток з приводу смерті улюбленого Учителя та розчарування з приводу того, що три рази відрікся від Нього під час страстей.

Однак, існує одна деталь, яка вказує на переміну: Петро, вислухавши жінок та не повіривши їм, «все-таки, підвівся» (Лк 24,12). Він не залишився сидіти, щоб роздумувати, не залишився зачиненим у домі, як інші. Він не дозволив, щоб понура атмосфера цих днів ним заволоділа, ані щоб ним заволоділи сумніви; він не дозволив, аби його поглинули докори сумління, страх чи безперервні балачки, які нікуди не ведуть. Він шукав Ісуса, а не себе самого. Він віддав перевагу шляхові зустрічі й довірі, і так, як був, підвівся й побіг до гробу, звідки повернувся «повний подиву» (Лк 24,12). Це був початок Петрового «воскресіння», воскресіння його серця. Не впадаючи у смуток та пітьму, він залишив місце для голосу надії: він дозволив, аби Боже світло увійшло до його серця, не намагаючись його приглушити.

Також і жінки, які рано-вранці вийшли, щоби вчинити діло милосердя, щоб принести пахощі до гробу, пережили такий же досвід. Вони були «перелякані, схиливши свої обличчя додолу», але були вражені, почувши слова ангелів: «Чому шукаєте живого між мертвими?» (Лк 24,5).

Також і ми, як Петро та жінки, не можемо віднайти життя, якщо залишаємось сумними та в безнадії, замкнувшись в собі самих. Відчинімо, отже, перед Господом наші опечатані гроби, кожен з нас знає їх, щоб Ісус увійшов і дав життя; принесімо Йому каміння наших образ та тягарі минулого, важкі брили немічності та падінь. Він бажає прийти та взяти нас за руку, щоб витягнути нас із журби. Ось це перший камінь, який слід відкотити цієї ночі: брак надії, яка закриває нас у собі самих. Нехай же Господь визволить нас від цієї жахливої пастки, від того, щоб бути християнами без надії, які живуть так, ніби Господь не воскрес, а центром життя є наші проблеми.

Ми бачимо і постійно бачитимемо проблеми біля себе та в собі. Вони завжди існуватимуть, але цієї ночі слід просвітити ці проблеми світлом Воскреслого, в певному значенні «євангелізувати їх». Євангелізувати проблеми. Пітьма і страхи не повинні притягати погляд душі та заволодіти серцем, послухаймо слів Ангела: Господь «не тут, Він воскрес!» (Лк 24,6). Він – наша найбільша радість, Він завжди поруч і ніколи нас не розчарує.

У цьому полягає основа надії, яка не є простим оптимізмом, ні психологічним станом або добрим побажанням для того, щоби підбадьоритися. Християнська надія – це дар, який Бог нам дає тоді, коли ми виходимо із себе та відкриваємося для Нього. Ця надія не розчаровує, тому що у наші серця був влитий Святий Дух (пор Рм 5,5). Утішитель не чинить так, щоб усе виглядало добрим, не усуває зло чарівною паличкою, але вливає справжню силу життя, що не є відсутністю проблем, але впевненістю у тому, що Христос, Який задля нас переміг гріх, смерть і страх, любить нас і нам простив. Сьогодні свято нашої надії, відзначення цієї впевненості: ніхто й ніщо не зможе відділити нас від Його любові (пор Рм 8,39).

Господь є живий і бажає, щоб Його шукали між живими. Після зустрічі з Собою Він запрошує кожного нести пасхальне звіщення, пробуджувати та воскрешати надію в серцях, обтяжених смутком, у тих, кому важко відшукати світло життя. Цього сьогодні дуже потрібно. Забувши про себе самих, ми, як радісні слуги, покликані звіщати Воскреслого своїм життя та через любов. В протилежному випадку будемо просто міжнародною структурою з великою кількістю послідовників та добрими правилами, але нездатною дарувати надію, якої спрагнений світ.

Як можемо живити свою надію? Літургія цієї ночі дає нам добру пораду. Вона вчить нас пам’ятати, пам’ятати про Божі діла. У дійсності, читання розповіли нам про Його вірність, історію Його любові до нас. Живе Боже слово здатне залучати нас у цю історію любові, живлячи надію та оживляючи радість. Про це нам також пригадує Євангелія, яку ми вислухали: ангели, щоби влити у серця жінок надію, кажуть: «Пригадайте, що Він вам казав» (Лк 24,6). Пам’ятати слова Ісуса, пам’ятати все те, що Він учинив у нашому житті. Не забуваймо Його слова та Його діла, бо втратимо надію, станемо християнами без надії. Зберігаймо, натомість, пам’ять про Господа, про Його доброту та Його слова життя, які нас зворушили. Пам’ятаймо їх та повторюймо, щоб стати ранковими сторожами, які вміють розрізняти знаки Воскреслого.

Дорогі брати й сестри, Христос воскрес! І ми маємо можливість відкритися та прийняти Його дар надії. Відкриймося на надію та вирушаймо в дорогу. Нехай же пам’ять про Його діла та Його слова буде промінним світлом, що в довір’ї спрямовує наші кроки до тієї Пасхи, якій не буде кінця.

Джерело: uk.radiovaticana.va

26 січня 2016 року Папа Франциск проголосив Послання на Великій Піст, присвячений «ділам милосердя на ювілейному шляху».

На початку Святіший Отець пригадує, що у буллі з нагоди проголошення Святого Року він висловив побажання, щоб «Чотиридесятниця цього ювілейного року була прожита якомога інтенсивніше, як ефективний час для того, щоб святкувати та досвідчити Боже милосердя».

Наступник святого Петра насамперед вказує на Богородицю, як образ Церкви, що євангелізує, бувши перед тим євангелізованою. Він вказує на «першість слухання Божого слова», оскільки «Боже милосердя є звіщенням для світу». Однак, кожен християнин повинен пережити досвід цього звіщення на собі, що стало спонукою для Папи послати під час Великого Посту так званих «Місіонерів милосердя», щоб вони «стали для всіх конкретним знаком близькості і Божого прощення».

«Прийнявши Добру Новину, з якою до Неї звернувся архангел Гавриїл, Марія у пісні “Величай душе моя” пророчо оспівує милосердя, з яким Бог Її вибрав. Пречиста Діва з Назарету, Обручниця святого Йосифа, таким чином, стає досконалою іконою Церкви, що євангелізує, тому що була й надалі є євангелізованою ділом Святого Духа, Який оплодотворив Її дівиче лоно. У дійсності, в пророчій традиції милосердя вже на етимологічному рівні тісно пов’язане власне з материнським лоном (rahamim) і також з великодушною, вірною і співчутливою добротою (hesed), яка здійснюється в рамках подружніх та батьківських стосунків», – пише Святіший Отець.

Глава Католицької Церкви вказує на те, що Божий завіт з людьми – це історія милосердя. Бог завжди об’являється, «як багатий милосердям, готовий за будь-яких умов вилити на свій люд материнські лагідність та співчуття, насамперед, в найдраматичніших хвилинах, коли невірність руйнує зв’язки союзу та вимагає його нового стабільнішого укладення у справедливості й істині».

Мова йде про «справжню драму любові», вершиною якої став втілений Божий Син, в Якому Бог «виливає Своє безмежне милосердя» настільки, що робить його «воплоченим Милосердям». «Як людина, – пише Папа, – Ісус з Назарету є, у дійсності, сином Ізраїля з усіма наслідками. Настільки, що є втіленням того досконалого слухання Бога, якого від кожного єврея вимагала молитва “Слухай, Ізраїлю”, яка до сьогодні лежить у серці завіту Бога з Ізраїлем: “Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю” (Вт 6,4-5). Божий Син – це Наречений, Який зробив все для того, щоб здобути любов Своєї Нареченої, з якою Його пов’язує безумовна любов, що стає видимою у вічних заручинах з нею».

Як зауважує Святіший Отець, це є «пульсуючим серцем» апостольського звіщення, в якому «Боже милосердя займає фундаментальне і центральне місце». Воно виражається у поведінці Бога щодо грішника, «даючи йому чергову можливість для того, щоб оглянутися, навернутися та увірувати», відновлюючи взаємини з Ним. «А у розп’ятому Ісусі Бог доходить аж до бажання досягти грішника в його найекстремальнішій віддаленості, саме там, де він загубився та віддалився від Нього», – додає Папа.

Наступник святого Петра зазначає, що «Боже милосердя перемінює серце людини та дає йому досвідчити вірну любов, вчиняючи його, у свою чергу, здатним до милосердя». Це «завжди нове чудо», яке Бог може впровадити у життя кожного з нас, «мотивуючи любов до ближнього» та надихаючи те, що традиція Церкви називає ділами милосердя для тіла і для душі, які «пригадують нам, що наша віра виражається у конкретних і щоденних вчинках, призначених допомогти нашому ближньому» і саме на основі їх «ми будемо суджені».

«Саме тому, – пише далі Святіший Отець, цитуючи буллу про проголошення Святого Року, – я висловив побажання, щоб “християнський люд під час Ювілею замислився над ділами милосердя для тіла і для душі. Це буде способом розбудити наше сумління, часто приспане перед обличчям трагедії бідності та щоб дедалі більше заглиблюватися у суть Євангелія, де бідні є упривілейованими адресатами божественного милосердя”. Адже в убогому Христове тіло “знову стає видимим, як скатоване, покрите ранами, пошматоване, голодне, у втечі… щоб ми його розпізнали, доторкнулися та дбайливо заопікувалися” (MV 15)».

За словами Папи, перед обличчям «цієї любові, сильнішої від смерті», найнужденнішим убогим виявляється той, хто себе таким не визнає, вважаючи себе багатим. Це трапляється тоді, коли людина є «невільником гріха», який спонукає «використовувати багатство і владу не для того, щоб служити Богові та ближнім, але щоб приглушити в собі глибоке усвідомлення того, що також і він є ніким іншим, як бідним жебраком». Таким чином можна дійти до того, що не зауважуватиметься убогого Лазаря, «що є образом Христа, Який через вбогих жебрає наше навернення».

«Лазар – це можливість навернення, яку Бог нам пропонує, і яку ми, можливо, не бачимо. А це осліплення супроводжується гордовитою манією всемогутності, в якій відлунює оте демонське “станете, як Бог” (Бт 3,5), що є коренем кожного гріха. Ця манія може набувати також суспільних і політичних форм, як це показали тоталітарні режими ХХ сторіччя, а сьогодні – ідеології єдиноправильного мислення та технонауки, які намагаються вчинити Бога незначущим, а людину звести до маси, якою можна послуговуватися. Це сьогодні можуть підтвердити також структури гріха, пов’язані з фальшивою моделлю розвитку, що ґрунтується на ідолопоклонстві грошам і вчиняє байдужими до долі бідних найбагатших людей та суспільства, що зачиняють перед ними свої двері, відмовляючись на них навіть поглянути», – пише Папа.

Отож, Глава Католицької Церкви вказує на те, що Великий Піст у Ювілейному Році є сприятливим часом для того, щоб «через слухання Божого слова та через діла милосердя» вийти з власного «екзистенційного відчуження». Доторкаючись через діла милосердя до Христової плоті, ми також стаємо здатними усвідомити власний стан грішності, що є шляхом до навернення, отримавши можливість збагнути незаслужену з нашого боку любов до нас розп’ятого і воскреслого Спасителя. «Не марнуймо цього часу Чотиридесятниці, сприятливого для навернення!» – закликає Святіший Отець.

Джерело uk.radiovaticana.va

Господи Ісусе Христе, Ти навчав, щоб ми були милосердними, як Отець наш небесний, і сказав, що хто бачить Тебе, той бачить і Його. Яви нам своє обличчя, і будемо спасенні. Твій сповнений любові погляд звільнив Закхея та Матея з рабства грошей, а перелюбницю і Магдалину — від пошуків щастя лише в сотворених речах; він змусив Петра заплакати після зради та запевнив Рай розкаяному розбійнику. Дай кожному з нас почути те саме слово, яке Ти сказав самарянці: «Якби ти знала про дар Божий!»

Ти є видимим ликом невидимого Отця — Бога, котрий свою всемогутність виявляє насамперед у прощенні та милосерді. Вчини, щоб Церква у світі була видимим ликом Тебе, свого Господа, який воскрес і живе у славі.

Ти також бажав, щоб Твої слуги зодягнулися у слабкість, аби вони могли відчувати справжнє співчуття до тих, хто перебуває в темряві невігластва та хибних переконань. Вчини, щоби кожен, хто з ними зустрінеться, почувався очікуваним, возлюбленим і прощеним Богом.

Зішли свого Духа і освяти всіх своїм помазанням, щоб Ювілей Милосердя був роком милості Господньої, а Твоя Церква з новим запалом несла вбогим добру новину, проголошувала свободу ув’язненим та всім пригнобленим, а незрячим повертала зір.

Про це за заступництвом Марії, Матері Милосердя, просимо Тебе, котрий живеш і царюєш з Отцем і Святим Духом на віки вічні. Амінь.

Папа Франциск