Послання Святішого Отця Франциска на Великий піст 2015 року

Скріпіть ваші серця (Як 5:8)

Дорогі брати і сестри,

Великий піст є часом віднови Церкви, спільнот і окремих вірних. Тому насамперед це «час благодаті» (2 Кор. 6:2). Бог не вимагає від нас нічого, чого б не дав нам перед цим: «Ми любимо, бо Він перший полюбив нас» (1 Ів. 4:19). Ми Йому не байдужі. Кожен з нас у Нього в серці, Він знає нас на ім’я, піклується нами, шукає нас, коли Його покидаємо. Кожен з нас його цікавить. Його любов не дозволяє Йому бути байдужим до того, що з нами відбувається. Однак трапляється, що, коли нам добре, коли чуємося вигідно, звичайно забуваємо про інших (чого ніколи не робить Бог-Отець), нас не цікавлять їхні проблеми, страждання, несправедливість, якої зазнають… Тоді наше серце впадає у байдужість: поки мені порівняно добре й вигідно, забуваю про тих, яким не є добре. Таке егоїстичне ставлення, байдужість, нині набуває всесвітнього виміру, навіть можемо говорити про глобалізацію байдужості. Ось виклик, якому ми, християни, повинні протиставитися.

Коли народ Божий навертається до Його любові, то шукає відповіді на питання, які постійно ставить перед ним історія. Одним з найбільш нагальних викликів, над яким хочу застановитися в цьому Посланні, є глобалізація байдужості.

Байдужість до ближнього і до Бога – цілком реальна спокуса навіть для нас, християн. Щороку у Великий піст потребуємо волання пророків, які підносять голос і нас будять.

Бог не байдужий до світу. Він любить його так, що аж дав свого Сина для спасіння кожної людини. У воплоченні, в земному житті, у смерті й воскресінні Божого Сина остаточно відчиняються двері між Богом і людиною, між небом і землею. І Церква є немов рукою, що тримає ці двері відчиненими через проголошення Слова, відправляння Таїнств, свідчення віри, чинної любов’ю (пор. Гал. 5:6). Але світ намагається зачинитися в собі й зачинити двері, через які Бог входить у світ і світ входить у Нього. Тож рука, якою є Церква, завжди має бути готова до відштовхувань, ударів, ран.

Народ Божий тому й потребує віднови, щоб не стати байдужим і не замкнутися самому в собі. Для цієї віднови хотів би подати вам на роздумування три уривки.

1. «Як страждає один член, страждають усі з ним члени» (1 Кор. 12:26) – Церква

Божу любов, яка розбиває байдужість, цю смертельну замкнутість в собі, нам пропонує Церква – у своєму навчанні і, насамперед, у свідченні. Щоб щось свідчити, треба спочатку це досвідчити. Християнин – це той, хто дозволяє Богові знову одягнути себе в одежу Його доброти й милосердя, одягнути себе в Христа, стати як Він, слугою Бога й людей. Про це нам виразно нагадує літургія Великого Четверга з обрядом омивання ніг. Петро не хотів, щоб Ісус умив йому ноги, але згодом зрозумів, що Ісус не бажає бути лише прикладом, як маємо мити ноги одні одним. Цю службу може виконувати лише той, хто дозволив Христові умити собі ноги. Тільки той має «частку» з Ним (Ів. 13:8) і так може служити людині.

Великий піст – догідний час, щоб дозволити Христові собі послужити і так стати як Він. Це стається, коли слухаємо Боже Слово і коли приймаємо Таїнства, зокрема Євхаристію. У ній стаємо тим, що отримуємо: тілом Христа. В цьому тілі байдужість, яка, здається, так часто поневолює наші серця, не знаходить місця. Тому ті, які є Христові, беруть участь в єдиному тілі і в Ньому небайдужі один до одного. «І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор. 12:26).

Церква є communio sanctorum, тому що в ній беруть участь святі, але й тому, що є сопричастям святого: Божої любові, об’явленої нам у Христі і всіх Його дарах. Між ними є і відповідь тих, які дозволили цій любові торкнутися себе. В цьому сопричасті святих, у цій участі в святому ніхто не володіє нічим виключно для себе; те, що має, є для всіх. А оскільки ми об’єднані в Бозі, то можемо зробити щось і для тих, які далеко, для тих, кого ніколи не торкнемося власними силами, бо з ними і для них молимо Бога, щоб відкрив нас усіх на своє діло спасіння.

2. «Де брат твій? » (Бут. 4:9) – Парафії і спільноти

Сказане про вселенську Церкву необхідно достосувати до життя парафій та спільнот. Чи вдасться в таких церковних структурах досвідчити участь в єдиному тілі? В тілі, яке разом отримує й розподіляє все, що Бог бажає дати? В тілі, яке знає свої члени і піклується про них, найслабших, найубогіших, найменших? Чи не ховаємось бува у загальній любові, що простягається аж до краю світу, а забуваємо Лазаря, який сидить при наших зачинених дверях (пор. Лк. 16:19-31)?

Щоб отримати і вчинити плідним те, що Бог нам дає, треба подолати межі видимої Церкви у двох напрямках.

По-перше, єднаючись з небесною Церквою в молитві. Коли земна Церква молиться, встановлюється зв’язок взаємного служіння і добра, який сягає лиця самого Бога. Зі святими, які знайшли у Бозі свою повноту, творимо частину спільноти, в якій байдужість переможено любов’ю. Небесна Церква є переможною не тому, що повернулася спиною до страждань у світі й тішиться сама собою. Радше, святі можуть вже контемплювати й радіти з того, що смертю й воскресінням Христа остаточно подолано байдужість, закам’янілість серця й ненависть. Поки ця перемога любові не охопила увесь світ, святі й далі мандрують з нами як прочани. Свята Тереза з Лізьє, Вчитель Церкви, переконана, що небесна радість з перемоги розіп’ятої любові не є повна, допоки бодай одна людина на землі страждає і стогне, писала: «Дуже сподіваюся, що в небі не лишуся бездіяльною, моїм бажанням є й далі працювати для Церкви і для душ» (Лист 254 від 14 липня 1897 р.).

Ми також беремо участь в заслугах і радості святих, а вони залучені в нашу боротьбу і в наше бажання миру й возз’єднання. Їхня радість з перемоги воскреслого Христа спонукає нас бути сильними, щоб подолати численні прояви байдужості й закам’янілості серця.

З іншого боку, кожна християнська спільнота покликана переступити поріг, щоб взаємодіяти із суспільством довкола, з убогими й далекими. Церква з природи є місійною, не замкненою на собі, але посланою до всіх людей.

Цією місією є терпеливе свідчення Того, Хто бажає привести до Отця усіх і усе. Місія є тим, чого не може промовчати любов. Церква йде за Ісусом Христом шляхом, який веде до кожної людини, аж до кінців землі (пор. Ді. 1:8). Так зможемо побачити у ближньому брата й сестру, за яких Христос умер і воскрес. Що ми отримали, те отримали для них. І навзаєм, все, що посідають наші брати, є даром для Церкви і цілого людства.

Дорогі брати і сестри, як же я прагну, щоб місця, в яких виражається Церква, зокрема наші парафії та спільноти, стали островами милосердя посеред моря байдужості!

3. «Скріпіть ваші серця! » (Як. 5:8) – Вірні зокрема

Кожен з нас зокрема теж підлягає спокусі байдужості. Досить з нас жахітливих новин та образів людського страждання. Чуємося цілковито неспроможними якось втрутитися. Що ж робити, щоб не затягнув нас цей вир жаху і безсилля?

Найперше, можемо молитися в спільноті небесної і земної Церкви. Не маловажмо молитвою багатьох! Ініціатива «24 години для Господа», яка, сподіваюся, відбудеться у цілій Церкві, зокрема й на єпархіальному рівні, 13–14 березня, виражає цю необхідність молитви.

По-друге, можемо допомагати вчинками милосердя, як близьким, так і далеким людям, завдяки численним харитативним органам Церкви. Великий піст є догідним часом, щоб виявити зацікавленість іншою людиною певним знаком, навіть малим, проте конкретним, що свідчитиме про нашу участь у загальнолюдській спільноті.

І по-третє, страждання іншого стає закликом до навернення, бо потреба брата нагадує мені крихкість мого життя, мою залежність від Бога і від братів. Якщо смиренно проситимемо про ласку Божу і визнаємо межі власних можливостей, то зможемо покластися на безконечні можливості, закладені в Божій любові, і опертися диявольській спокусі вважати, що самі спасемо себе і світ.

Щоб подолати байдужість і наші зазіхання на всемогутність, хочу попросити всіх пережити цей час Великого посту як шлях формування серця, за словами Венедикта XVI (Енцикліка Deus caritas est, 31). Мати милосердне серце не означає мати слабке серце. Хто хоче бути милосердним, потребує серця сильного, здорового, зачиненого перед спокусником, а відчиненого для Бога. Серця, яке дозволить Святому Духові себе сповнити й провадити дорогами любові, що ведуть до братів і сестер. Врешті, серця убогого, яке знає власні немочі і жертвується для іншого.

Для цього, дорогі брати і сестри, прагну разом з вами просити Христа в цьому Пості: «Fac cor nostrum secundum cor tuum» – «Вчини наше серце подібним до Твого» (прохання з Літанії до Пресвятого Серця Христового). Тоді матимемо серце сильне і милосердне, чуйне і щедре, яке не замкнеться саме на собі й не впаде у безодню глобалізації байдужості.

Разом з цими побажаннями запевняю про молитву, щоб кожен вірний і кожна церковна спільнота плідно перейшли шлях Великого посту, а вас прошу молитися за мене. Хай Господь вас благословить, а Богородиця оберігає.

Ватикан, 4 жовтня 2014 р.
Урочистість св. Франциска Асизького
Франциск

Переклад: о. Віктор Квасній, ЧСВВ

Источник: Василіянський Чин Святого Йосафата.

« »
Скринька для пожертв

Парафія святого Миколая

Copyright © 1898-2024 Усі права застережено.

Повне або часткове використання матеріалів сайту дозволяється лише за умови посилання
(для інтернет-видань - гіперпосилання) на https://www.snicola.net